Цей ліс живий. У нього добрі очі.

                                                                                             Шумлять вітри у нього в голові.

                                                                                            Старезні пні, кошлаті поторочі,

літопис тиші пишуть у траві.

(Ліна Костенко)

…В моїй країні вже майже два роки йде війна.

…За вікном тихо і сумно шелестить осінній дощ… Пориви вітру розгойдують мокрі старі яблуні, стукають у шибку. Іноді здається, наче хтось крадеться темним садом в сутінках, плутається в айстрах, зачіпаючи гілки дерев і струшуючи важкі краплі з виноградних лоз; становиться трошки моторошно.

Нічний осінній дощ наганяє сум і тугу…

Але іноді так хочеться ненадовго забути про сумні думки і домашні справи, посидіти вранці біля вікна з філіжанкою кави під шепіт осіннього дощу та слухати, як в саду падають яблука, як  вони торохкотять по даху і котяться  вниз, в пожовклу росяну траву, або опинитись десь далеко за містом, вдихнути  запах опалого листя та ранкових туманів, дивитися в сине небо, в якому пливуть білі хмарки, а не ракети.  Хочеться отримати хоча б трошки позитиву.

Мій позитив живе у лісі. Він посміхається з соснових верхівок, гойдається на павутинні «бабиного літа», тихенько шарудить багряним листям осик і рай-дерева, замріяно заглядає в лісове озеро.

…Просто йти лісовою стежкою з кошиком в руці, пильно вдивляючись в опале листя, хвою і вологу траву. Там живуть гриби. Їх тверді шапинки, обмиті дощем, виблискують на ранковому сонці, змушуючи серце забитися частіше. Все сумне і негативне відсувається на задній план. Ліс заспокоює,  дарує силу, лікує душу і тіло. Виходячи із лісу, ми забираємо частинку його тепла, його цілющу енергетику.

Авторські фото Брюховецької Олени.